Суббота, 09 июля 2022 11:44
Оцените материал
(0 голосов)

ЄЛИЗАВЕТА РАДВАНСЬКА


ВІЙНА

Суцільний нерв.
Суцільний свист ракет.
Суцільний гарт.
Мовчазний і жорсткий.
А небо по-весняному п’янке,
І запах вишні – чистий і різкий.
Там, де удвох блукали під дощем –
Вона одна у чорних вод стоїть.
Де сміх бринів дитячий –
Виє щем.
Такий, що болем б’ється кожна мить.
На вулиці у моря – де вночі
Сузір’я шепотіли про любов –
Палають зорі, наче дві свічі:
За вбитий світ і за невинну кров.
Лише у снах ще мариться життя.
Крізь вий сирен не чутно більше слів.
Суцільний нерв.
Полинне небуття.
Суцільний гарт.
…І чорний сонцесхід,
Бо кожен спогад – в ревному диму.
Бо кожна доля – знищена ущент.
А запах вишні ллється крізь пітьму…
Гірка весна.
Густий суцільний щем.


***

На тілі міста – убивчі рани.
Ріка ховає столітні злами.
Вже скоро, скоро заплачуть храми,
Зійдуть тумани,
Повстане буря, – її вже чутно.
Хіба за полем не грає лютня?
Хіба за лісом – пекельним груднем
І липнем судним –
Не наближається вік забутий?
Він кличе тихо, крізь всі споруди,
Вдихає ворог на повні груди
Його отруту.
Він кличе тихо, щоб ми почули,
Як чули вісім у Кучугурах,
Слова з-за вітру, слова з-під мулу.
Так йде минуле
За даниною століть мовчазних:
Чекав цей вирок свойого часу.
…Почав співати кобзар безгласий
Під чарним в’язом…


***

Під беззоряним небом шепочуть колосся та прадуб,
Із вітрами до міста святого зліта заповіт:
«Ми свободи ченці, ми останні апостоли правди,
Яка вже вирина з глибини понівечених літ».
Під беззоряним небом ріка червоніє від крові,
Б’ють у дзвони церкви, прокидається давній Огуз.
І шепочуть вітри, надто темні і надто сурові,
Що немарно у грудні – в Корюківці – був землетрус.
Так ступає на землю примарний невидимий Предок,
Під беззоряним небом стає добровольцем в бою.
Оживають ліси, рвуться навпіл ворожі тенети,
Про останню війну пишуть думи Мамай та Баюн.
«Ми – апостоли честі», – шепочуть і прадуб, і місяць.
Цьогоріч будуть падати зорі – на виблиск меча…
І бринітиме листя у давньому дивному лісі:
«Прокидається Бог. Прокидається Воля. Стрічай…».


***

Ніякого жалю
І жодних страхів.
Ніякого «миру у цілому світі».
Від давньої сили – цей праведний гнів.
Нема для нас квітня у білому цвіті.
Бо нація помстою шлях проклада
І кров’ю ворожою землю вкропила,
Щоб більше ніколи скажена біда
Тривожною ніччю дітей не будила.
Межує зі зрадою шепіт мовчань,
Що тихо луна – співчутливо та слизько.
Бо права нема на лукавість вагань,
Коли вже підходить пітьма надто близько.
Ніякого жалю –
Назавжди, навік
Нехай закарбується в дітях, онуках:
Від давньої сили – цей праведний гнів,
Свободи і честі свята запорука.


***

Це лютий лютий, це весни безсоння.
Червоний день: ознакою біди –
Червоне небо цього міжсезоння
Над берегами вічної води.
Що є війна? Всі вірші – не на часі.
Бо час – від відчуття до нечуття.
В своїй останній, чорній іпостасі
Прийшла весна в обірване життя.
Не страх, а лють – немає більше страху.
Червоним небом випалено біль.
І замість сонця – лиш зіниці шляху,
Яким іти – у бій, у бій, у бій…


***

Тут немає вогню, тут немає снігів непрошених,
Тільки грудень вітрує, віщуючи нам біду.
Цей знедушений світ на виставу свою запрошує,
Та дороги нові не до храму людей ведуть.
Бач, навколо усе чи мертве, чи то розоране…
І шепочуть віки крізь морок свій заповіт.
Не співають пісень в гостролистову ніч беззоряну,
Коли тиша і вічність приходять у смертний світ.
Доторкнуться б до них, поки третя доба не сплинула,
І світанок тривожним холодом не тремтить.
Поки дихає місто, огорнуте скрізь билинами…
Скільки часу іще – година? Хвилина? Мить?
Ні снігів, ні дощів. Лиш тумання повзе проваллями…
Білий саван столиці, хто тебе вишивав?
Де блукає нудьга між темними сповідальнями –
Там чекай на нестямні в люті своїй жнива.

Прочитано 138 раз

Оставить комментарий

Убедитесь, что вы вводите (*) необходимую информацию, где нужно
HTML-коды запрещены

 



Рейтинг@Mail.ru
Яндекс цитирования