Вторник, 01 марта 2016 00:00
Оцените материал
(2 голосов)

СЕРГЕЙ ГЛАВАЦКИЙ
в переводах Елизаветы Радванской на украинский язык


ОРIГАМI

Мою тишу поруш. Я кохаю без тями.
Звуком флейти поклич, я почую крізь межі.
Звик, що кожного вечора ставить питання
Мені дика самотність: «Кому ти належиш?»

Відповім. Уві сні навіть відповідь знаю.
Я завжди був із тих, кому слів не бракує.
Це – дорослі й старі у дитинство пірнають,
Це – дорослими думами діти міркують.

Вперті рукостискання комети, кохана,
Знов спливуть крізь твої білосніжні долоні.
Я не знаю, коли, як раніше, над нами
І світанки, і сутінки стануть – бездонні.

Тільки Хаос віднині на кожній іконі.
В повний зріст… Розумій цю шаленість, як знаєш! –
Що мій іній вже визрів у моря бутоні,
І подвійну планету твій космос приймає.

І ходити по водам змогло б моє тіло,
Якщо це не моря, а затоки й мілини.
Та душа Заповіт захищати схотіла,
І одразу підсудний назвався: людина…

Ми ангіною визнати можемо дивне,
І, розплавлені, із горизонтом зростатись,
Та, змінивши себе, ми б з’єднались в єдине…
Тільки іншими нам – вже ніколи не стати…

Ми не змінимось – все нас в собі влаштувало…
Увертюри іроній – нажаль, не прочани.
Зрозуміти не можу, чому я так вдало
Мілину розставання назвав океаном?

Мою темряву вбий, посміхнувшись миттєво! –
Бо я інших не хочу від тебе дарунків!
Тож поклич – приголомшливо, швидко, чуттєво.
Чи – нечутно поклич… несміливим цілунком…

Як завгодно! Сигнал твій із простору й часу
Я впізнаю, і зміст зрозумію одразу!..


***

Поїдемо з тобою на косу?..
В минулому, в билинному, – як-небудь…
Бо не буває так, щоб вічно небо
Лиш на Страшний запрошувало Суд,
Щоб ліс був повний стріляних косуль…
Я помолюсь із муфтієм, чи з ребе,
Машину часу дочекаюсь, якщо треба…
Бо в ній крізь смерть я ніжність пронесу…

А потім буде – кедра хризоліт,
Та хризопаз полину, що свій вік ховає…
Там нас бездонне море сповиває,
І бачить сни, яких не знав Евклід…
Які іще не стиглі, не палкі…
Я навіть з карантину виринаю,
Себе, як лицар перед бомбами, міняю,
Щоб бачили дельфінів кораблі…

Поїдемо з тобою на косу?..
Яке б ім’я тобі не дали в цім безладді,
І скільки років не було б тобі насправді,
Давай до лісу нас я відвезу,
Де аїсти давно тебе пасуть,
Де гай з берiз та дача… Я не можу
Інакше… Вибачай, я дуже прошу:
Пробач мені – це небо, цю косу…


КОРАБЕЛЬНА КОЛИСКОВА

Такий місяць тут є! Завірюха така,
Що стає камертоном любові – навіки!
В наші дзвони хай б’є, божевільна, п’янка,
Загостривши себе лезом ніжної втіхи.
Тут велична орда снігопаду вночі,
Набряк білого та невгамовного снігу,
І в цей час слухай гру німоти – і мовчи,
Поки атоми космосу створюють кригу.

Завірюха така, що забув в небуття
Видихати дзеркальну мелодію долі,
Та заслухався, як промовчало життя,
Не почув невід’ємної Божої волі!
Тут така колискова, тут тиша така,
Лиш твоя… І не зможемо потім згадати,
Що тримає нас в трюмі Господня рука…
Поки Світ, що помер, знову йде помирати.


ГАВАНЬ

Тиху гавань ніхто на поруки не візьме,
Сизе море не стануть у нас забирати…
Бо відмічено місце розлуки – і, звісно,
Час настав труп історії вже поховати.

Тут ніколи ніхто закохатись не зможе –
Зачаровано нами назавжди це місце.
Тиха гавань – чужа для усіх, хто є схожим
На закоханих нас, – із чавунного тіста,

Зі серцевих шумів, з агонічного болю…
Коли прийдеш сюди – завтра – місяць зів’яне,
Коли прийду сюди – наші зносяться долі…
Ми розійдемось знов, як розірвані рани –

Континентів безодні у просторах часу…
Але позов ніхто не пред’явить. У вічі
Один одному дивлячись, взнали одразу:
Наші душі змінили прописку – навічно.

Тиха гавань із вітром з’єдналась так тісно,
Немов руки циклопів застигли в пасатах…
І цей вітер, назавжди у гавані стислий,
Вже не зможе собою весь світ колисати.

Приворожена тиха, прихована гавань –
Лиш примарними, вічними хвилями й нами…
Бо достатньо для неї і нашої Навi,
Бо вона наковталася й наших цунамі…


ЗОРЯНИЙ ГОДИННИК (3, 14)

Донька числа π, сестра березня,
Несправжнє обличчя Сансари,
Ти – символ розлучної єресі,
В душі твоїй – води і хмари.

З усіх дітей березня раннього,
Із риб, що харчуються страхом
На тризні печалі безжальної,
Ти – найнавіженіша птаха…

Де звіра безсмертя сховала ти?
Здаються віки тобі – миттю…
Буттям не схотіла ти марити,
Й залишилась Роком в століттях.

В сузір’я дванадцяте хочу я…
Це ти у небес акварелі
Комету Галлею наврочила?
Або ти і є – ця Галлея?

Даруєш тріумф чи прокльон – мені?
Як бути, коли нас вертиго
З’єднає, сплете з незнайомими?
Пробач, нерозгадана книга! –

У серцебиттях я заплутався,
Твої прочитав – надто пізно,
До Світла не встиг повернутися,
Мені поміж зорями тісно,

Став тінню… Прийшов час мій зоряний –
Не схожий на сонячну вічність,
Страшний, як безодня між долями, –
Він цербалом глянув у вічі.

Донька числа π розуміється
У створенні тіл галактичних…
Скажи ж, де мій погляд зустрінеться
З твоїм, незабутим, магічним?

А поки я буду, як пам’ятник, –
Стояти й дивитись на вирій,
Де ми – розкачали наш маятник,
Створивши в собі – диких звірів…

Чекати з занять або з іспитів,
Тебе як раніше – у місці,
Де ми стали майже – антихристи,
Де ми розірвали намисто…

І поки все світле у спогадах
Не жертвую я заратустрі,
Я буду стояти, немов би ти
Усе ж таки прийдеш на зустріч,

Бо є почуття неприступними…
Я буду тут вічно стояти,
І в цьому житті, і в наступному.
Чеканням ламаючи грати.


СВIТЛИНА

Вночі не плач, і знай, що в кам’яній пустелі,
Де кожен день без тебе – невимовний біль,
Де вiли плавають, аскет заради тебе
Обіт життя зберіг, повіривши тобі.
І хай альков розпусти охолоне, скелi
Впадуть, вiн пригадає той лише обiт,
Цілунок, погляд твій – зі сцени… може – з неба?..
Твоя рука – в моїй, моя душа – в журбі…

Стерильний Крим від поцілунку збожеволів,
В його очах – агонія та плями болю…

Вночі не плач, і пам’ятай цей сполох світла,
Тримай його, як кадри дивного кіно,
І зрозумієш, Хто сплітає наші долі,
Що Боже Диво – бавиться з людьми…
Багато тих, хто пам’ятає своє Літо,
І так, як ми, його кохає все одно –
Той поцілунок, сцену, краплю болю,
Твій погляд, руку… Я і ти – це ми…

Повітряний міраж. І чийсь безглуздий гомін.
У забутті – відчую я твої долоні.

Не плач! Нехай спіралі див сплітають знову,
Нехай Усе – було вже, і було Життя…
Не забувай, з ким ти спіймала сполох світла –
Він досі ще не дописав кінець,
І темрява не зможе вбити слово,
Яким опише чисте почуття,
Коли рука… і поцілунок… й вітер…
Крізь залу – лише стукіт двох сердець…

І пам’ять потрапляє у концтабір часу.
Фотони віри – у труні, де світло гасне…


***

Горіти в пеклі – за усі думки,
За всі знання і нашу щирість,
Відсутність віри в Божу милість,
За заборону на гріхи,
З тобою, моя люба, треба нам…
Та бачить Бог – а Він нас бачить,
Що лиш образить, не пробачив,
Для нас створивши в пеклі храм.


***

Ну що ж, все пеклом закiнчилось,
Хоч кожна мить – як атом сну,
Чекає вакуум на милість…
І оживуть у цю весну

Всі сни твої. Ти – зміст Творіння,
Ти – ємкість грішної душі.
На ключ закрий все розуміння,
Замком коморним від чужих!

Напалм не вб’є істоту темну,
Не потонути нашим снам…
Хоча тепер душа – даремна,
Що я твоє минуле – знай!

Хоч сплять авгури, хоч без тебе
Весь світ – це просто ГМО,
Я більше не повірю Небу,
Бо зрада – на мені – клеймом…

Нехай без тебе – тут я вдома,
Мовчи, ховайся, бережи
Щасливі наших душ фантоми…
Не плач. В тобі живу, як жив.

В цій кел’ї, чи в таверні, може…
Побачив я: в одній з кают
Є тінь, що так на тебе схожа,
Що я засну востаннє тут.

Сансара каравай готує…
Біль осліпляє, гасне вірш…
Нехай помру, та занотую:
Що я – твоє… минуле… лиш…

Без міри я тебе кохаю!
Так люблять діти перший сніг… –
Це Символ Віри… Символ раю –
Не треба іншого мені.

Прочитано 1902 раз

Оставить комментарий

Убедитесь, что вы вводите (*) необходимую информацию, где нужно
HTML-коды запрещены

 



Рейтинг@Mail.ru
Яндекс цитирования